Додаток 10. Концептуальне бачення нової організації державного управління та кадрової політики

Овчаров А.О., кандидат соціологічних наук

Наша державна система переконливо демонструє свою неефективність у всіх сферах діяльності. Періодична поява та швидке зникнення окремих осіб, які пропонують суб'єктам влади нові прогресивні технологічні рішення, лише підтверджують тезу про нездатність владних інститутів реформувати самих себе. А отже, продовжується шлях деградації та розпаду.

Сумний досвід глобальних концепцій та стратегій реформування для України, які зазвичай складаються під якісь вибори (регіональні чи загальнодержавні) авторства «Озимого покоління» імені Хорошковського та Богословської або «Нового курсу» Тимошенко, показує, що масова свідомість українців не сприймає навіть грамотно викладені тексти, не підтверджені соціальною практикою за відсутності зворотних зв'язків між реформаторами і населенням, з одного боку, і цими ж реформаторами та владною верхівкою, з іншого боку.

Про справедливу державу

Термін «справедлива держава» сьогодні певною мірою є етичною, суб'єктивною та розмитою категорією. Більш виразним і логічно аргументованим поняттям є, як на мене, «соціальна чи соціально-орієнтована держава».

Тоді ми маємо право використовувати перелік конкретних показників, індексів та рівнів цієї соціальної орієнтації, що виражаються у цифрах, правах та законах, наприк­лад: рівні бідності, ВВП, якості життя, прожиткового мінімуму, індекс людського розвитку, рівні відкритості, демократичності, корумпованості, злочинності, екологіч­ності, тривалості життя, народжуваності та смертності, індекс щастя тощо.

Якою може бути система управління в Україні?

Нічого нового ми запропонувати не можемо, велосипед уже винайдено. Існує ряд зразків і моделей держав, що розвиваються, умовно демократичного, авторитарного і тоталітарного державного устрою.

Демократичні: країни Європи, зокрема найрозвиненіші – Німеччина, Великобри­танія, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Голландія та інші; країни Північної Америки – США та Канада, інші англомовні країни – Австралія та Нова Зеландія; авторитарні, переважно азіатські країни – Японія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань; тоталітарні країни, що успішно розвиваються – Китай і арабські нафтові монархії – Саудівська Аравія, Арабські Емірати та ряд інших.

Кожна з перерахованих розвинутих країн має свою специфіку організації управ­ління, що забезпечує ефективність функціонування державного управління. Ця специ­фіка ґрунтується не так на економічних, як на психологічних та культурних особли­востях кожної нації. Хоча принципи менеджменту, зокрема державної системи, універсальні, кожна держава адаптує їх, співвідносячи з особливостями національного менталітету. Зазвичай наші автори глобальних (і локальних концепцій) геть-чисто ігнорують цей фактор.

Щодо психологічних особливостей нації. Наприклад, англосаксонські нації – американці, англійці, австралійці, канадці – типові індивідуали, які спираються переважно на себе, а не державу, яка для них є найнятим менеджером. Громадські інститути для них пріоритетніші й авторитетніші за державні. При цьому закон для них святий, особливо щодо економічного та правового поля.

Німецькомовні народи – німці, австрійці, голландці, швейцарці – більше відчу­вають пієтет до держави та її інститутів, ніж англосакси, і консервативні щодо домінуючої ролі державних інститутів.

Скандинави – шведи, норвежці, данці, фіни – схильні до патерналістської політики держави, дозволяючи обмежувати себе в економічному полі, компенсуючи ці втрати фіскального характеру виграшем в інших галузях – соціального, культурного, екологічного та психологічного характеру.

Японці, корейці, китайці – виражені колективісти. Думка керівництва автома­тично стає думкою кожного. Дисидентство, опозиційність та індивідуалістські егоїстичні тенденції окремих «відщепенців» засуджуються та витісняються при загальному схваленні більшості.

Арабські народи демонструють відданість громаді чи клану – фамільному, професійному чи конфесійному. Закон і влада тотожні монарху чи ісламському ієрарху. Індивідуальність ролі не грає.

Українці ментально індивідуалісти з анархістським ухилом, але з патерна­лістським ухилом. Внутрішній мотив – як девіз на заднику тачанки у бійців батька Махна «Хрін наздоженеш!» Щоб у мене все було, а мені нічого за це не було. Сміття під паркан, каналізацію в річку, доходи під матрац чи в офшор, зарплату в конверт і далі за списком. Поваги до держави, обраної влади і, відповідно, до закону у більшості немає. Консолідація працює ситуативно і має винятково майданний характер. А так, переважно, все по своїх хатах – бізнесових, політичних, конфесійних та інших. Крадіжка культивувалась століттями і сидить у підсвідомості, влада та чиновники крадуть, а я чим гірша? Німці радянських солдатів у НДР ласкаво звали "Іван – цап-драп". Хапальний інстинкт розвинений у всіх прошарках.

Унітарність, на якій постійно наголошують владні структури, себе не виправдовує. Вона хороша для азіатів із колективістською чи общинною свідомістю. У тому числі для наших північно-східних сусідів, з урахуванням їхньої монархічної суспільної свідомості. Українцям більше підходить конфедеративний устрій влади ближче до швейцарської моделі. Тому будь-які починання, ініційовані з центру (тобто Києва), будуть явно чи приховано саботуватись. Періодична заміна регіональних чиновників президентом лише підтверджує цю тезу. Тим більше, що декларовані «реформи» та законопроєкти насправді є продуктом лобіювання фінансово-політичних інтересів окремих впливових груп та особистостей.

Зміна системи може початися лише з окремого регіону (села, міста, району, області), де з'явиться особистість, здатна стати драйвером змін та створити прецедент для наслідування іншої країни. Звичайно, цей тренд має бути підтриманий центральною владою.

Звісно, перелічені моделі розвинених західноєвропейських, північноамериканських чи азіатських держав не реалізовані в українському середовищі через різницю у ментальності. Ми можемо брати на озброєння позитивний приклад слов'янських країн, які психологічно близькі нам і пережили аналогічний тоталітарний період, зокрема Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії. Їм пощастило більше, оскільки їхня слов'янська ментальність зазнала тривалого впливу німецької ментальності.

Звичайно, найбільш оптимальним зразком для копіювання мені бачиться скандинавська модель – фінська, норвезька, шведська, датська – демонструє психо­логічно близьку нам соціально-орієнтовану систему управління. Скандинави побудували той самий соціалізм «з людським обличчям», про який мріяли осудні комуністи та інші представники лівої орієнтації в державному устрої. Ця модель також забезпечує певну економічну та політичну незалежність від таких наддержавних структур, як Євросоюз та МВФ, які нав'язують свою волю окремим державам.

Будь-які інші реформаторські завдання можна реалізовувати лише після виконання першого завдання – вибору існуючої моделі як симбіозу щодо успішних зразків – західнослов'янської та скандинавської. Умовою успішності подальших дій має бути наявність особистості управлінця, сприйнятливого до інновацій, тобто незалежного чиновника, який обирається, а не призначається з Києва. Це може бути голова – сільський чи міський.

Паралельно з прийняттям моделі має розглядатися механізм відбору персоналій, спроможних здійснити ефективні перетворення. А це вже сфера політики.

Людям, які належать до цієї сфери, дуже імпонує витончене визначення цього заняття: «Політика – це мистецтво можливого».

Маючи свою точку зору на цю сферу та її мешканців, все ж таки ризикну запропонувати дещо інше, альтернативне бачення політики та політиків: «У політиці можливо все». У тому сенсі, що політика є універсальним методом, за допомогою якого можна вирішити всі проблеми – економічні, соціальні, морально-етичні. Використовуючи маніпуляції суспільною свідомістю; політичні вбивства; шантаж; підкуп виборців, опонентів, чиновників; тиск на журналістів, громадські організації, судові інстанції.

Щодо світлої сторони політичної медалі маю констатувати, не претендуючи на лаври винахідника велосипеда, що універсальних методів немає і в найближчому майбутньому не передбачається. З тієї простої причини, що самі політики не універ­сальні і є набір різних переваг і недоліків. Не слід драматизувати й темний бік політичної сфери. Тут багато залежить від рівня суспільної свідомості та морального рівня конкретного політика.

Характер суспільства і характер політика, сформованого у цьому суспільстві, є взаємопов'язаними речами. Тип державного устрою, тобто тип влади; характер еконо­мічних відносин чи відносини між державною і приватною власністю; культурні традиції, що включають національні, етнічні, релігійні особливості; мистецтво: літературу, театр, кіно, живопис та інші напрями цієї сфери – все це формує менталітет народу та ментальність окремих його представників.

Не зважаючи на процеси глобалізації, які найбільше відбиваються на політичній сфері, існують відносно локальні фактори, що впливають на поведінку конкретних політиків у конкретному суспільстві. У зв'язку з цим виникає необхідність виділення основних факторів, що впливають на локальну політичну сферу.

Почну з характеру державної влади. Не заглиблюючись у передісторію виникнення різних типів влади, візьму сміливість запропонувати типологію давно вже відомих і описаних форм влади, які існують у наш час у різних державах. Це тоталітарний, авторитарний, ліберальний та демократичний типи влади. Відразу зазначу, що наведені типи влади у чистому вигляді у світі не існують. Можна говорити лише про відносну відповідність конкретного державного правління якомусь із названих типів або, що коректніше – про наявність у цьому суспільстві змішаного типу влади, наприклад: тоталітарно-авторитарного, авторитарно-ліберального, ліберально-демократичного та інших. Друге застереження пов'язане зі стереотипами щодо наведених типів влади та абсолютизацією термінів. Зокрема, характеризуючи тоталітарну владу, більшість дослід­ників наводять приклад СРСР сталінського та хрущовсько-брежнєвського періоду. Як його демократичний антипод називають США або країни Європейської Співдружності.

Мені здається, що такі підходи дуже спрощені. Певною мірою до тоталітарного типу суспільства належать такі країни, як Північна Корея, Куба, більшість теократичних та монархічних ісламських держав, багато африканських військових режимів, Китай та низка інших. Впевненою ходою до тоталітаризму крокує путінська Росія. Але чи можна проводити чіткі аналогії між ними? Це риторичне питання однаковою мірою можна адресувати авторам, які клеять політичні ярлики різним суспільствам.

У світі нині існують монархії, у яких політичне життя реалізується на демокра­тичних засадах, і держави «народної демократії», у яких поняття права і свободи громадян насправді – порожній звук.

Існує стала тенденція поступової лібералізації політичної влади у глобальному масштабі. Кожен народ підсвідомо прагне реалізувати той тип політичної влади, який спирається не стільки на штучні адміністративно-територіальні та ідеологічні норми та принципи, скільки на соціокультурні базиси, що складаються століттями і тисячоліттями, зокрема мовні, релігійні, етнічні.

Що ж до реалізації індивідуально-особистісних устремлінь у сфері політики, тут працюють дещо інші механізми. Оскільки політика у загальному вигляді опосередковано впливає на соціальне середовище як об'єкт, у ній переважають насамперед об'єктно-орієнтовані особистості на відміну від суб'єктно-орієнтованих. У психології перший тип більше називається екстравертним, тобто, зверненим назовні. Другий тип відноситься до інтровертних, відповідно більше сконцентрованих на своїй особистості.

Психологічний досвід підтверджує, що чим екстравертованіша особистість, тим більших успіхів вона може досягти в політиці. Екстраверт-політик прагне впливати на соціум, питання лише в тому, якими засобами він досягає цього впливу. Звідси випливає потреба у класифікації політиків за характером їхнього впливу на оточуючих.

Найбільш яскраво у суспільному житті виділяються такі типи: реформатори, хариз­матики, прагматики та традиціоналісти. Кожен тип політика виконує свою програму, ініційовану певною домінуючою у його психіці психологічною функцією.

Виконання завдань трансформації України передбачається покласти на "реформа­торів", тому при доборі кадрів управління потрібно враховувати їхні сильні і слабкі якості, а також забезпечити формування збалансованих команд, які відповідають стилю управління реформаторів та здатні нейтралізувати можливі негативні результати такого управління.

Для типу реформатора характерна спрямованість на новації в управлінні, викорис­тання нестандартних підходів та рішень, уміння альтернативно мислити. Найбільш розвиненою психологічною функцією особистості реформатора є інтуїція, що наділяє таку особистість креативним мисленням, здатністю генерувати ідеї та сприяти реалізації їх у суспільстві.

Найбільш сприятливе середовище для політиків-реформаторів може бути в суспільствах із ліберальною чи демократичною системою влади. Вони мало виживають в тоталітарному чи авторитарному середовищі через нонконформістські тенденції в мисленні та поведінці. Реформатори починають заявляти себе у країнах із перехідною економікою, при зміні політичного режиму від авторитарного до ліберального як еволю­ційним шляхом, так і революційним. Найчастіше реформатори схильні до технократич­ного мислення. Вони тяжіють до різноманітних концепцій, проєктів і програм, підкріп­лених науковими викладками, розрахунками і цифрами.

Будучи захопленими своїм баченням розбудови суспільства, такі політики погано чують співрозмовника чи опонента. Із ними важко вести дискусію. Тим не менше, люди, які добре знаються на психології, вміло підігруючи на потрібних струнах реформатора, вміють отримувати зі спілкування з ним свою користь. Маючи хороше аналітичне мислення, бачення перспективи, такі політики часто романтичні, довірливі, прямолі­нійні. Цим можуть скористатися як у їхньому колі, і в стані противника.

Тому, взявши добрий старт, реформатори не можуть довго втриматись на потріб­ному рівні. Спочатку натхненний райдужними проєктами електорат висловлює йому сильну підтримку. Потім, бачачи, що особливого покращення їхнього життя немає, прихильники реформатора починають розсмоктуватись і віддавати свої симпатії його опонентам. Будучи лібералом щодо своїх владних повноважень, реформатор не надає великого значення контролю за виконанням своїх розпоряджень, перебуваючи при владі. Серед членів його команди наростають протиріччя та розбіжності. Найближчі соратники починають боротися за виняткове право «близькості до тіла» і, відповідно, отримання додаткових владних повноважень. Початкова дружня команда починає розпадатися. Тому політичне життя у реформаторів досить коротке.

Все це потребує специфічних підходів до формування ефективних команд у кадровій політиці в перехідний період трансформації країни. А саме:

1. Відмови від кланового принципу відбору кандидатів на посади. Українська традиція кумівства та «любих друзів» як елементів політичної корупції має бути знівельована на всіх рівнях прийняття управлінських рішень.

2. Впровадження уже існуючих та апробованих соціально-психологічних технологій відбору управлінських кадрів за критеріями ділових, інтелектуальних та морально-етичних характеристик.

3. Використання соціально-психологічних технологій соціально-адекватного менед­жменту для формування тимчасових і постійних управлінських команд – як аналогів цільових груп для вирішення специфічних завдань та проблем відповідного профілю.