Додаток 7. Потреби і можливості у реформуванні будівельної галузі та плануванні територій

Бельчиков В.М., член-кореспондент Української академії архітектури

Навряд чи знайдеться така штучна система, яка б претендувати на досконалість. Це відноситься і до такої складної системи як будівельна галузь, тісно пов'язаної практично з усіма галузями економіки. Бажання поліпшення є природним для кожного, долученого до функціонування системи, але відрізнятиметься в залежності від точки його розташування по відношенню до неї. Чиюсь увагу сконцентровано на роботі каси видачі зарплати, хтось намагається розглянути її як систему, що включає практично всі галузі господарської діяльності. Нижченаведений текст не претендує на глибину і об'єктивність масштабного дослідження, але представляє собою суб'єктивну думку по ряду питань з периферії системи в контексті пропозицій з реформування будівельної галузі.

Людський соціум існує у штучному середовищі, яке створюється та підтримується у стані, придатному для експлуатації, так званим, будівельним комплексом. Він включає до свого складу капітальне будівництво (будівельне виробництво), а також сукупність галузей та окремих сфер діяльності, що в основному орієнтовані на обслуговування будівельного виробництва та забезпечують його матеріально-технічними ресурсами, проектно-вишукувальними, науково-дослідними та дослідно-конструкторськими робо­тами, підготовкою кадрів спеціальними навчальними закладами тощо. Будівельне виробництво є найістотнішою частиною будівельного комплексу, але значною мірою залежить від інших учасників будівельного процесу. Як галузь економіки будівельна галузь бере участь у створенні основних фондів для всіх галузей національного госпо­дарства, створюючи матеріальні умови, що забезпечують можливість функціонування засобів виробництва, життєзабезпечення соціуму.

Економічна значущість її становить від 3 до 12 % ВВП різних держав, що звертає пильну увагу політиків, керівництва держав і бізнесменів. Але, будучи частиною економіки, будівельна галузь несе у собі й основні її риси. Не зайве згадати, що під економікою розуміється «сукупність суспільних відносин та соціальних практик, що складаються в системі господарської діяльності людини, виробництва, розподілу, обміну, споживання та накопичення матеріальних благ, а також управління цими процесами». Для будівельної галузі форма державності, тип економіки, форми управління та контролю обертаються ударними будовами п'ятирічок, вирішенням житлового питання хрущовськими методами або феноменом Сінгапуру, своєрідністю Дубай і шведськими кондомініумами. Виходячи з цього, очевидно, що галузь повинна відповідати запитам суспільства і не може розвиватися автономно від економіки країни.

На питання про відповідність рівнів розвитку галузі та економіки, напевно, можна дати позитивну відповідь. Чи відповідає цей рівень запитам суспільства? Для більшості суспільства – не відповідає. І сучасному рівню розвинутих країн – звісно, ні. Чи потрібні реформи галузі? Без відповіді на питання – кому, навіщо й у якому вигляді – показо­вими будуть реформи в таких галузях як охорона здоров'я, освіта, у системі культури.

Перелік проблем галузі, що накопичилися перед війною, може зайняти не одну сторінку і стільки ж – перелік заходів щодо їх врегулювання, які не привели до декларованого результату. До того ж, за перші три місяці війни, на думку гендиректора СЕО ПСГ "Ковальська", будівельне виробництво скоротилося на 70%, а собівартість будівництва зросла на 20%. З часом, обсяг руйнувань зростає, зростає і перелік проблем необхідних вирішення. Поступово економіка країни адаптується до умов воєн­ного часу, але в рамках колишньої парадигми, а це означає, що низка питань, в тому числі і галузі, залишаться не вирішеними, незважаючи на активну діяльність Кабміну.

Ось невеликий перелік суб'єктивно відібраних проблем:

• Відсутність реального конкурентного середовища;
• Недосконалості інвестиційної та податкової політик;
• Відсутність дієвої форми правового вирішення конфліктних ситуацій;
• Слабо розвинена система страхування ризиків та професій;
• Низький рівень платоспроможного (інвестиційного) попиту населення та суб'єктів господарювання;
• Лакуни у законодавстві про власність, пов'язані з володінням землею, страте­гічними ресурсами та об'єктами;
• Дефіцит і недостатня кваліфікація кадрів (робітників, інженерів, менеджерів)
• Традиційно мала сприйнятливість до інновацій
• Занедбаність наукової, дослідницької, експериментальної діяльності.
• Порочна система управління проектною діяльністю;
• Несучасна інформаційно-нормативна база
• Відсутність еластичної ув'язування цін попиту та пропозиції на будівельну продукцію;
• Відсутність реальної та послідовної боротьби з бюрократичними проявами та корупцією у сфері інвестиційно-будівельної діяльності/

Питання різнохарактерні, загального в них те, що їх не можливо вирішити не системними методами. Але перш ніж продовжити обговорення питання щодо реформування будівельної галузі, дозволю собі навести наступний текст:

«Протягом останніх років для України з’явилися безпрецедентні масштабні виклики, що кардинально змінили та досі мають суттєвий вплив на соціально-економічну та політичну ситуацію в країні, регіонах та територіальних громадах. Зазначені загальнодержавні та глобальні виклики безумовно впливають на формування основних тенденцій та проблем регіонального розвитку.

• Збройна агресія Російської Федерації проти України та тимчасова окупація частини її території
• Поглиблення демографічної кризи
• Зміна клімату, погіршення екологічної ситуації
• Погіршення якості людського капіталу
• Непродуктивна економіка
• Невідповідність інфраструктури сучасним потребам людини та економіки, недосконалість системи національної стійкості та захисту об’єктів критичної інфраструктури
• Слабкість публічних інституцій/

Наведені глобальні та загальнодержавні виклики вплинули на формування таких проблем, що стримують розвиток регіонів і держави в цілому та потребують розв’язання:

Слабка інтеграція регіональних просторів у загальноукраїнський, що характери­зується:

• подальшим зростанням асиметрії у рівнях розвитку регіонів та територій;
• моноцентричністю економічного зростання;
• обмеженим зв’язком між територіями, що пояснюється застарілістю та зношеністю інфраструктури, насамперед дорожньо-транспортної;
• нерівномірністю доступу до якісних послуг, суттєвим відставанням рівня життя більшої частини населення слаборозвинених територій (сільські малозаселені території, гірські території, монофункціональні міста тощо) від рівня життя міського населення;
• низьким рівнем платоспроможності населення, трудових доходів та бідністю серед працюючих;
• погіршенням стану навколишнього природного середовища, виснаженням при­родних ресурсів, нераціональним використанням територій, втратою біорізноманіття;
• хаотичною забудовою історичних населених місць, територій об’єктів всесвітньої спадщини, пам’яток культурної спадщини та історико-культурних заповідників, що призводить до неминучих втрат історико-культурного потенціалу та незбалансованого розвитку населених місць;
• зруйнованою економікою та інфраструктурою, накопиченням екологічних проблем, формуванням іміджу території “бойових дій” на Сході та Півдні України, що призвело до нівелювання інвестиційної привабливості територій;
• перевантаженістю інфраструктури агломерацій, незадовільним станом житлово-комунальної сфери та загостренням екологічних проблем у містах;
• нереалізованим транзитним потенціалом окремих регіонів;
• низьким рівнем міжрегіональної співпраці;
• неефективним використанням потенціалу прибережних територій, незадовіль­ним екологічним станом у басейнах Чорного та Азовського морів;
• значними міжрегіональними відмінностями у сприйнятті громадянами векторів внутрішньої і зовнішньої політики/

Низький рівень конкурентоспроможності регіонів через:

• непродуктивну регіональну економіку більшості регіонів; низький рівень регіо­нального інноваційного розвитку;
• невідповідність рівня освіти потребам ринку праці; низьку мобільність насе­лення, що впливає на дисбаланс на ринку праці;
• низький рівень цифровізації регіонів та цифрової обізнаності;
• низький рівень підприємницької активності серед населення, насамперед на територіях з особливими проблемами розвитку;
• невідповідність існуючого рівня розвитку інфраструктури до потреб економіки та населення регіонів та країни в цілому.

Недостатня спроможність центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інституцій регіонального розвитку до ефективного впровадження реформ, надання високоякісних послуг населенню та розв’язання проблем соціально-економічного розвитку територій".

Цей пасаж взято з документу, який називається "ДЕРЖАВНА СТРАТЕГІЯ регіо­нального розвитку на 2021-2027 роки" і затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 2020 р. № 695.

І далі:

«Стратегічною метою державної регіональної політики до 2027 року є розвиток та єдність, орієнтовані на людину – гідне життя в згуртованій, децентралізованій, конкурентоспроможній і демократичній Україні, забезпечення ефективного викорис­тання внутрішнього потенціалу територій та їх спеціалізації для досягнення сталого розвитку країни, що створює умови для підвищення рівня добробуту та доходів громадян під час досягнення згуртованості в соціальному, гуманітарному, економічному, екологічному та просторовому вимірах.

Стратегічна мета державної регіональної політики до 2027 року досягається на основі трьох стратегічних цілей:

I. Формування згуртованої держави в соціальному, гуманітарному, економічному, екологічному, безпековому та просторовому вимірах.

II. Підвищення рівня конкурентоспроможності регіонів.

III. Розбудова ефективного багаторівневого врядування…

Пріоритетами регіонального розвитку на період до 2027 року є:

• розвиток економічної, інфраструктурної, соціально-культурної зв’язаності та інтегрованості на національному, регіональному та місцевому рівні;
• прискорення економічного зростання регіонів та територій з низьким рівнем соціально-економічного розвитку із забезпеченням покращення стану навколишнього природного середовища та невиснажливого використання природних ресурсів;
• підвищення якості та забезпечення доступності для населення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, незалежно від місця проживання, зокрема на засадах цифровізації;
• охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів».

У «Стратегії» прописаний і механізм вирішення проблем, розглядаються відмінності підходу до них у документі та в попередній версії його, розрахованого на період до 20 року. Ці, добре опрацьовані документи, охоплюють дуже велике коло принципових проблем, вирішення яких дозволили б зробити прорив у матеріальних та соціальних питаннях. У тому числі й у будівельній галузі. Час показав недостатність деклара­тивного підходу, організаційної імітації процесу реформування і навіть такого принципового питання як самоврядування, (один із проявів якого рятує в деяких випадках становище на фронті), без дієвого підходу та вирішення фундаментальних завдань: характеру державності, типу економіки, взаємини держави та суспільства , питань справжньої суверенності. Більшість питань, що хвилюють суспільство, можуть бути вирішені, якщо впливу будуть піддані причини, а не наслідки (як, наприклад, щодо одіозної проблеми корупції, чи планування територій, які є похідною від стану економіки, судової системи і т.ін.) Будь-яка дія має бути спрямована на щось і з якоюсь метою. При ієрархічній структурі системи необхідно вибирати рівень впливу для передбачуваних наслідків впливу. Не можна розраховувати на те, що зміна роботи виконроба у Жмеринці вплине на стан доріг під Одесою. Або зміна керівництва Мінрегіону – на вирішення проблеми власності під час переплану­вання території у Щасливому.

Економіка країни перебуває у перехідному періоді від планової до ринкової. Це стан керованого хаосу, в якому можливі будь-які процеси і за вплив на них йде запекла боротьба. Після перемоги у війні передбачається підйом як галузі, так і економіки загалом, але за рахунок іноземних інвестицій. І тут постає питання про суверенність, а також ряд технічних питань про контроль за ефективним їх використанням, результа­тивності вирішення конфліктів і багато про те, що відрізняє наші реалії від батьківщини інвестицій. Як вирішуватиметься ці проблеми – залежить від зміни основного регулятора – держави та стану суспільства, здатного до самоорганізації, до життя в умовах реальної демократії.

Ліберальному типу інвестиційної політики притаманні переважно економічні методи державного регулювання інвестиційних процесів, розвинена вертикальна система інвесторів (держава – фінансові інститути – бізнесмени – дрібні інвестори), а також різноманітні джерела інвестицій (приватні, державні, залучені тощо), розвинена фінансова інфраструктура. Роль держави полягає у встановленні правил гри у взаєминах інвестор-держава, що дозволяє економічній системі саморегулюватися та розвиватися відносно вільно.

Цьому типу інвестиційної політики протистоїть централізована інвестиційна полі­тика, основною рисою якої використання переважно жорстких адміністративних методів управління. Джерела інвестицій у цьому разі формуються у вигляді акумулювання ресурсів різними державними структурами, централізовано здійснюється довгострокове прогнозування, а загальне правове поле жорстко регламентує розвиток інвестиційного процесу. Участь фондового ринку в інвестиційному процесі є чисто номінальною. Але пріоритет інтересів людини перед інтересами соціуму – інфантильне гасло ув'язненого, який вирвався на волю. Є соціум, який складається з особистостей, інтереси яких матеріалізує держава. Але якщо держава стає інструментом для домінування невеликої соціальної групи на шкоду всьому народу, така держава має бути змінена.