Додаток 9. Обґрунтування необхідності та можливих напрямів зміни державної політики у галузі науки і технологій

Дорошенко В.С., доктор наук з держуправління
Панько В.І., президент Фонду "Творча Ініціатива"

Академік В. Глушков, якого по праву вважають одним з найвидатніших учених XX ст., майже півстоліття тому писав: "Поки швидкість накопичення знань була невеликою, за період активної діяльності людини з моменту здобуття нею освіти і до виходу на пенсію можна було задовольнятися одержаним у процесі навчання багажем. Зараз (йдеться про 1979 р.), коли об’єм знань за 15 років подвоюється, подібний метод уже зовсім не годиться".

Необхідна докорінна зміна системи освіти, яка полягає у трьох основних моментах. По-перше, у навчальних закладах слід учити насамперед умінню безперервно вчитися; лише на базі цього навчати тим чи іншим конкретним знанням. Другий момент – організація системи безперервного навчання. Третій момент, якому доведеться відіграти велетенську роль у майбутньому, – використанню досягнень інформатики.

Особливо гострою для України є проблема збереження національного інтелекту­ального ресурсу. За підрахунками, близько 2 млн. осіб – носіїв сучасних знань і вмінь – живуть і працюють сьогодні не вдома, а за кордоном. Добре відомо, шо народ України упродовж століть збагачував своїх близьких і далеких сусідів по планеті чималою кількістю розумних голів і талановитих рук. Змінити цю тенденцію – відповідальне завдання насамперед державних владних управлінських структур, адже йдеться про винятково важливу складову соціальної і національної безпеки країни. А в умовах глобалізації, відкритості суспільств наука у своєму розвитку не знає державних кордонів. Отже, і Україні варто піднятися до такого рівня, щоб стало можливим не лише на сучасному рівні стимулювати творчу працю вчених, а й залучати в країну інтелектуалів із-за кордону.

Ще більш вагоме і відповідальне завдання – раціональне використання інтелекту в різних сферах суспільного житія. Тут варто критично переосмислити все: і спадщину, яка по суті підтримувала інтелектуальний розвиток, вправно залучала і використову­вала його; і вироблену та вкорінену в суспільній свідомості зневагу до інтелектуальної праці, неготовність нашої системи освіти до навчання вмінню логічно і нестандартно мислити, здатності висловлювати (народжувати) ідеї, створю­вати принципово нове.

За роки незалежності більше, ніж у два рази скоротилася кількість працівників наукової сфери; натомість охоплення вищою освітою досягло 66% випускників середньої школи (511 студентів на 10 тис. населення), а кількість кандидатів наук зросла у три рази і майже у стільки ж зросла кількість докторів наук. Про їх віддачу у тому числі і в сфері державної служби, можна судити з того факту, що зі 108 тис. докторів і кандидатів наук тільки 20 тис. працює в науково-дослідних установах і вищій школі, а решта – у владі, бізнесі та не за фахом.

Повчальним для України в цьому аспекті може бути досвід Китайської Народної Республіки, яка за час соціально-економічних реформ, що розпочалися в 1978 р., перетворилася з бідної та технологічно слаборозвиненої країни на другу (після США) в економічному значенні країну світу. За обсягом капіталовкладень у науково-дослід­ницьку галузь Китай випереджають лише США і Японія.

Важливо мати на увазі, що "вирощування" інтелекту справа не лише винятково складна, а й сугубо індивідуальна. Вітчизняна ж система освіти ще й досі налаштована переважно па масовість охоплення, на сумнозвісний "середній" показник. Завдання ж полягає в тому, щоб виробляти і освоювати нові технології навчання, складовими і провідними серед яких мають стати спеціальні технології стосовно збільшення інтелек­туального ресурсу.

Причому, якщо про інтелект ученого, індивідуальний та груповий інтелект наукове співтовариство має певні уявлення, ведуться дослідження в цій галузі, то про інтелект управлінський, державницький інтелект можна почути лише у вузькому колі соціологів, психологів, науковців. Управлінський інтелект тим специфічний, що націлений на мету, отже, доцільний. А оскільки управлінська діяльність пов’язана з владою, то він ще й вольовий, отже, містить елементи примусу.

Слід мати на увазі різновиди власне управлінського інтелекту, а саме: наукового, політичного, професійного, освітнього, експертно-аналітичного тощо. Кожний із них включає в себе фахові знання, комплекс законів і норм, які забезпечують інтелекту­альну діяльність, а в сукупності представляють національний інтелект соціальної системи суспільства.

Очевидно, що Україна не має, на жаль, достатніх інтелектуальних ресурсів, що аж ніяк не говорить про відсутність чи низький потенціал національного інтелекту. Через це актуальним завданням (напрямом) має стати управління ним. З історії інших народів добре відомо, в яких складних умовах національний інтелект формується, набуваючи гнучкості та плинності, і як швидко його можна втратити, якщо не утримувати талановитих учених і фахівців різними стимулами.

Управління національним інтелектом передбачає, насамперед, формування національної еліти: політичної, управлінської, професійної, наукової, освітньої тощо і забезпечення взаємодії між цими групами інтелектуалів як основного засобу збагачення їх один одним.

Сучасні суспільні перетворення в Україні, як би до них не ставитись, у своїй сукупності зорієнтовані на включення держави і народу в загальноцивілізаційне русло. Аналізуючи минуле, нам належить зберегти в кожному з нас і в суспільстві в цілому все те краще, світле і справедливе, що було в історії соціального творення. Нові соціальні пріоритети можуть сформуватися тільки як синтез духовних надбань попередніх поколінь, новітніх пошуків сучасників і світового досвіду соціально-справедливої організації суспільства і заможного життя людей.

Інноваційне мислення і дії важливі не лише у високотехнологічних галузях економіки, а і в соціальному регулюванні, у процесах та видах соціальної діяльності, пов’язаних з інвестиціями в людину. Відтворення і розвиток її одночасно із соціальним саморозвитком реалізуються за рахунок функціонування таких галузей як освіта, медицина, культура, мистецтво, наука, інформатика, фізичне виховання, спорт. Саме тут формується соціальний капітал.

Це поняття народжене ринковим середовищем і вказує на особливу роль людини в суспільно-виробничому процесі, де повинно зростати значення ролі інтелекту як передумови соціального прогресу. Соціальний капітал є результатом інвестицій і нагромаджень у вигляді здоров’я, знань, навичок, та продуктивних здібностей людини, що реалізуються через працю як інтелектуальну діяльність, яка, на відміну від фізичної праці (ґрунтується на виконанні наперед визначених стандартних дій), передбачає творчий, пошуковий підхід до осмислення суті виконання отриманого завдання.

Соціальний капітал не може формуватися без прямої, безпосередньої участі його майбутнього власника – людини – і в цьому специфіка цього виду капіталу та інвестицій в нього. Іншими словами, витрати на створення цієї специфічної реалії у першу чергу в підвищення рівня знань, умінь.

"Особливість" сучасної вищої освіти – неусувний гуманітарний компонент у будь-якій спеціальності. Він зумовлений тим, що у своїй діяльності людина зорієнтована на певний предмет, водночас і невід’ємно має справу із собою, а продукування нею певних результатів ("речей") є також і творенням самої людини – як діяча цієї справи, як творця згаданої дії.

Маємо відзначити такі загрозливі тенденції щодо розвитку і збагачення інтелекту­ального потенціалу України:

• зростання темпів "відтоку мізків" та кордон.
• невідповідність системи освіти запитам ринку праці;
• прискорена руйнація наукової сфери,
• зниження інноваційної активності бізнесу.

Саме тому нашій державі вкрай необхідна стратегія інноваційного розвитку – єдина довгострокова державна науково-технічна політика.

Україна займе лідерські позиції, взявши на озброєння найновіші досягнення науки, перетворивши останню в найважливішу соціальну продуктивну силу. Тому наука є найконкурентоспроможнішою галуззю виробництва, і вона не може фінансуватися за залишковим принципом. Умовою зміцнення економіки вважаємо переорієнтацію її на науково-технічний варіант зростання, основою якого є прискорений інноваційний цикл: наука – технології – виробництво – сфера споживання як плідний соціальний алгоритм. У цьому запорука успіху України на шляху плекання вітчизняного товаровиробника, створення високопродуктивних і гідно оплачуваних робочих місць, активного просу­вання українських товарів на зовнішні ринки, а відтак – зростання соціального добробуту народу.

В Україні практика регулювання інноваційної діяльності все ще базується на непередбачених діях у сфері наукових знань та на змінах світової економічної кон’юнктури.

У цьому зв’язку необхідно досягти таких цілей:

• створення і збереження такого науково-технічного потенціалу, який в період стабілізації та піднесення економіки забезпечив би динамічний розвиток промисловості й науки;
• постійне збільшення бюджетного забезпечення науки до рівня світових показників;
• впровадження результатів фундаментальних досліджень в технології та вироб­ництво;
• розроблення системи стимулів інвестування вітчизняного капіталу в фундамен­тальну і прикладну науку, впровадження інноваційних технологій та захист інтелекту­альної власності;
• об’єднання академічної науки і освіти для демократизації і модернізації;
• вищої школи, впровадження новітніх освітніх технологій і наукових ідей, розви­ток творчих здібностей, самовдосконалення особистості;
• протидії спотворенню наукових знань, поширенню негативних комерційних тенденцій в науковій галузі, соціальній апатії та моральній розгубленості наукових працівників;
• підвищення їх соціальної відповідальності перед суспільством.

Досягнення вказаних цілей неможливе без кардинальної зміни державної науково-технічної політики та реального ставлення державних чиновників до розвитку української науки і наукових кадрів. Адже Україна по всіх статтях програє конкуренцію за науковців та їхні передові наукові розробки і фактично стала постачальником дешевих "наукових рабів" чи готових інноваційних наукових продуктів у країни Європи, Америки чи Китай. А сфера науки на фоні значного зменшення державного фінансу­вання просто стала на шлях виживання.

Наведемо лише кілька прикладів:

• Вища освіта в Україні фактично вже стала платною і значно втратила в якості. В результаті значна кількість українців починають обирати для навчання європейські вузи, перш за все, польські. В яких, до речі, вартість навчання нижча, ніж в Україні, при значно більш сприятливих умовах навчання та організації навчального процесу.
• Значна кількість наукових досліджень проводиться заради дослідження, оскільки їхні результати не трансформуються у зміну державних, регіональних чи місцевих програм, стратегій чи широкого впровадження новацій, тим більше – політик.
• Захист кандидатської чи докторської дисертації став повністю комерціалізованим процесом, причому із західною участю. На дисертантах заробляють не лише власники українських так званих наукових фахових видань, а й зарубіжні видавці. Достатньо набрати у пошуковику "публікація для дисертації" і отримуємо відповідь на запит: "Замовити недорого публікацію в журналах, індексованих базою даних SCOPUS".

Попри широко розрекламоване сприяння держави іноземним інвестиціям та впровадженню інновацій, чинне законодавство, зокрема, Закон "Про державно-приватне партнерство", не створює умов для започаткування і розвитку партнерства наукових установ Національної Академії наук і приватних зарубіжних інвесторів, а також не захищає від можливого рейдерства та корупційних перепон.

Окрема історія з НАН України. Згідно п. 2.1.5. Статуту, Академія здійснює наукове забезпечення модернізації та інноваційного розвитку економіки України шляхом створення та сприяння реалізації у виробництво сучасних високих технологій, налагодження на засадах взаємної заінтересованості ефективних науково-технічних, організаційних, фінансових та інших механізмів зміцнення зв’язків науки з вироб­ництвом, а також участі у створенні інноваційних наукових, виробничих і навчальних комплексів, розроблення та виконання на замовлення суб’єктів господарювання й інших суб’єктів цільових наукових та науково-технічних програм і проєктів.

І тут держава створює цілий ряд принципових перепон: застарілі стереотипи і нормативні вимоги, брак фінансування поряд з дивно мотивованими вимогами "заробляти гроші" в умовах жорстких обмежень Бюджетного Кодексу чи необмежених "апетитів" чиновників та співробітників цілої когорти контролюючих органів.

За словами академіка НАН України Семиноженка В.П., "в останні роки Академія не відігравала активної ролі у зміні законодавства в науковій сфері, практично не маючи ані впливу на цей процес, ані можливості відстоювати свої інтереси"[1]. Інший приклад: "ключовим елементом розподілу фінансування має стати вчений-співробітник установи на науковій посаді — основна ланка досягнень і здобутків Академії"[2].

Чи так є насправді? Настав час припинити стрясати повітря правильними словами і назвати речі своїми іменами:

• українська наука стала продуцентом "наукових рабів" для Китаю, Європи та Америки.
• з державою нині співпрацюють переважно фінансові спекулянти, явні чи приховані шахраї та інші спритники, які намагаються заволодіти ресурсами країни. В результаті цього отримують зиск допущені до процесів чиновники та близький до них так званий "бізнес", але втрачає країна.
• стратегічні зарубіжні приватні інвестори з довгостроковими стратегіями розвитку практично не мають довіри до держави і будь-яких державних інституцій.

Враховуючи вище викладене, можемо визначити невідкладні стратегічні завдання для ефективної трансформації державної політики в галузі науки і технологій, виконання яких дасть потужний поштовх до розвитку країни:

1.  Удосконалення механізму державно-приватного партнерства, як законодавчо, так і організаційно.

2.  Звільнення наукових установ НАН України від необгрунтованих обмежень у використанні власної матеріальної бази, унормування можливості залучення приватних іноземних та вітчизняних інвестицій на створення спільних з науковими установами виробництв інноваційної продукції завершеного циклу на території України, а також механізм заохочення науковців – авторів відповідних інновацій.

3.  Удосконалення механізму бюджетного фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень, застосування стимулюючої економічної моделі до впровадження результатів досліджень у виробництві конкурентної промислової продукції, програмах і проектах соціального та економічного розвитку країни.

4.  Створення спеціального державно-приватного трастового Фонду підтримки інновацій для фінансування витрат на патентування передових науково-технічних розробок.

5.  Розробка системи персоніфікованих гарантій і стимулів інвестування вітчизня­ного та зарубіжного капіталу у впровадження інноваційних технологій в Україні.

6.  Виключно державне фінансування наукових публікацій і видань, гарантування фінансування цього у відповідних бюджетах.

7.  Унормування можливості та стимулюючого механізму планування у бюджеті регіональних та місцевих органів публічного управління витрат на розробку і впровад­ження ефективних наукових рішень.

8.  Ліквідація будь-яких преференцій окремим виробництвам у технопарках, за виключенням критично важливої продукції. Вся країна має стати технопарком.

9. Впровадження у сфері освіти моделі навчально-виробничих кампусів у складі навчального закладу, профільного виробничого підрозділу та об'єктів комфортного соціально-побутового забезпечення. В такій моделі здобуття глибоких наукових знань доповнюється практичним досвідом управління або організації виробничих процесів і готовністю до практичної роботи зразу після закінчення навчання.

10. Для розвитку науково-дослідної діяльності та розвитку економіки, шляхом впровадження інноваційних технологій, необхідними умовами є створення науково-виробничих центрів щодо впровадження проривних інноваційних та нанотехнологій.

---

[1] Семиноженко В.П. Академія на шляху реформ. Здобутки і виклики. – Вісн. НАН України, 2021, № 6. – С. 64.

[2] Там же, С. 65.